Замальовки з життя

почались канікули і маю можливість поспати довше. але скористатись нею важко.
в нашому дворі тітоньки дуже люблять котів. тому усіляко їх підгодовують та розводять. і вони не лише цілий рік верещать ночами (про березень то все байки дитячі, цим тварям хочеться постійно)))), а ще й деякі домашні. одна хазяйка щовечора бігає двором і кличе того кота. а там не кіт, а просто кабанюра з шерстю))) а голосочок в того кота уууууууууууух!
ну власне повернусь до ранків. навпроти мого вікна будиночок, з трансформаторною будкою та приміщеннями двірника. щоранку десь так о 7 туди прилітає ворона і починає співати. це щось жахливе. особливо у спеку, коли не можеш закрити вікно, бо задихнешся.
спостерігаючи за нею, стало зрозуміло, що вона каркає на кота, який сидить знизу. там добрі тітоньки для кошаків мисочки з їдлом ставлять. то вона спотаку там все вижирає, а потім сидить на даху і очевдно підколює котів, що вони такі дурні))))

а за годинку вже починається життя в дитсадочку, і виспатись так і не вдається. бо маленькі діти дуже голосисті))

п.с. одного вечора довелось слухати сварку двох бабусь. одна з них під вікном зробила лєжбище для кошака і мисок наставила. ну щоб тваринка не мерзла в дупцю. а інша то все прибрала і викинула. то тут просто мало третя світова не почалась)))

тиждень просто вирує подіями та активністю.
з самого понеділка я майже не буваю вдома.

читати далі →

дві причини бажати літа — 1. приїзд коханого 2. відпустка. але згадка про спеку змушує бігати муращок шкірою.
цей рік почався з такої скаженої швидкості подій, що я взагалі майже не помітила, як пролетіло вже 3 місяці та почався четвертий. час просто вислизає з рук.

читати далі →

ну от і вона.
все частіше небо має блакитний колір, все більше сонця заглядає у вікно…це було все приємне… все важче знаходитись в приміщенні, і все важче працювати з підлітками та користуватись громадським транспортом.
весна, панове!

читати далі →

кілька сьогоднішніх дивомитей з метро

читати далі →

Осiнь. Ранок. Туман, який робить повiтря прохолодним та вологим. Але вже повно людей, якi поспiшають на роботу.
Сьогоднi я не активний учасник ранку, а лише спостерiгач.
Кожнi 15 хвилин кiлькiсть поспiшаючих людей зростає. Дiловий центр мiста. Тут дiйсно практично не лишилось жилих будинкiв, однi офiси та установи.
Кав’ярня. О 7.30 ранку мало б бути порожньо, але тут вирує життя i пахне кавою та тiстечками.
Вмостившись за столиком на диванчику з книжкою потягую каву, щоб прокинутись, потiм чай, бо хочеться чаю.
Час вiд часу поглядаю навколо. У великi вiкна добре видно пробiгаючих повз людей.
В кав’ярнi багато вiдвiдувачiв. Так є в Києвi люди, якi снiдають не вдома, а в кав’ярнi.
Це iноземцi, яких якимось дивом занесло на роботу в нашу країну. Це звичайнi менеджери середнього рiвня. Це фiфи на шпильках та в мiнi, скорiш за все секретарки. I видно, що це здебiльшого постiйнi клiєнти, яких добре знають офiцiантки. А ще це видно по тому як вони заходять. Впевнено, одразу називаючи замовлення проходячи стiйку, направляються очевидно на звичне i вже улюблене мiсце.
Мiсто по-троху прокидається… люди починають проходити все швидше. Бабусi та батьки якi ведуть дiтей в школу, жiнки та чловiки, якi бiжать в офiси. З’являється бiльше машин. Моторчик мiста завiвся i почав активно працювати, наче серце пiсля реанiмацiї.

Трохи більше двох років тому завела собі в одному поважному банку валютний рахунок. На той час мені треба було здати тест TOEFL і для оплати потрібна була доларова картка.
Цього року термін дії картки закінчився і я ж сумлінно пішла в банк оформляти перевипуск.
Далі довгий і неприємний шлях.

читати далі →

за останні роки осінь стала для мене символом очікування та часом боротьби із самотністю. осінь традиційно насичена сварками з батьками, нудними вихідними та максимальним перенесенням життя в мережу.

читати далі →

Поки сама ще не є мамою, то на всі 100% впевнена, що буду мамою незвичайною. Тобто надто впливати на бачення світу та власного життя своїх дітей не буду. Хіба в процесі вирощування та виховання. Але навряд так вийде на всі 100% і я це усвідомлюю, але дуже старатимусь.
Чомусь для батьків ми завжди залишаємось в статусі дитини. Не в тому сенсі, що ми їхні діти, а в тому сенсі, що малими й нерозумними, яких до самої смерті треба вчити.

читати далі →

Ненавиджу хворіти. Мабуть як будь-яка нормальна людина. Не люблю, коли щось в мені не може функціонувати на всі 100 відсотків.
Зараз якусь заразу підхопила чи то в транспорті, чи то учні підкинули. Але відчуття гидкі. Нежить від якого вже пече носа, кашель який не дає спати вночі. Голова розколюється. Голос спотворюється. І стає ще огидніше дивитись на себе в дзеркало.
Особиста статистика пов’язана з роботою доводить, що це не застуда, а таки вірус.
А от учні майже в унісон „А я так люблю хворіти. Сидиш вдома, нічого не робиш. Батьки з тобою панькаються“. От думаю чи то їм бракує батьківської уваги в житті, чи то гіперлінь)))
Тому масово вживаю всіх можливих заходів в боротьбі з хворобою. В мене часу два дні.
Приємно, коли погода ніби розуміє тебе і не дражниться зазиваючи гуляти. А всім своїм їством каже — „Нє! Гуляти не вийде, я тут трошки полюю деревця так що і не суйся сюди, іди лікуй свого носа.“
п.с. А я планувала на ці вихідні прогулянку парком та читання на лавочці. Навіть маршрут склала. Ех…