так як навесні в мене почалось навчання, то прочитати вдалось дуже мало. а потім я ще й літній семестр взяла, тому й літо не було дуже багатим на читання : ) але що вже є
Цитатник
черговий сезонний звіт про книги. цього разу прочитані взимку.
за останні роки це мабуть найбагатший на прочитане період. тому мабуть і вирішила поділитись : )
Не хочу нікого образити, не хотілося б говорити про „рай в шалаше“, але впевнений, що найкоротша і найточніша формула домашнього затишку є такою — взаємне пам’ятання про те, що потрібно робити життя одне одного цікавим.
© Тарас Прохасько „Порт Франківськ“
Видимою і невидимою анатомією галицької історії ХХ сторіччя є залізниця: колії, поїзди, станції, перевезення і переїзди.
Цивілізаційному та побутовому виявам цього феномену брати Прохаськи, культуролог та літератор, присвятили свої есе.
Здавна я усвідомив, що це ілюзія, коли світ змінюється, а споглядач, скажімо я, скажімо ви, скажімо будь-хто інший, залишається такий самий. Ні, якраз навпаки, споглядач змінюється, і то в гірший бік, неспинно гірший, а світ, світ лишається тим самим. Зміни світу облудні, хтось у нього приходить, хтось із нього йде, не стане одного споглядача, з’явиться інший, але по суті, світ лишається незмінний і неторкнутий, він існує так, що нас споживає і від нас залишає уламки, існує так, що нас знищує.
© Михайло Пантич „Якщо це любов“
Просто, я їх не люблю, вони такі самостійні, наче працюють на якийсь занадто сильний синдикат, ви нічого їм не можете сказати, вони горді, егоїстичні, і хитрі як смерть.
© Михайло Пантич „Якщо це любов“
16-го лютого в Часописі відбулась презентація книжечки від Оллі Перехрест „Акценти“. починалось все ще в грудні 2012 року
У Парижі перед рухомими сходами
на станції метро Алюзія
Я побачив написане великими
буквами білою фарбою слово Любов
Я спіткнувся об нього і ледве не впав
А потім озирнувся на перехожих
Хтось крокував байдуже ступав нічого на світі
не помічаючи окрім себе
Хтось спотикався
І здивовано
А часом перелякано
Переступав
А хтось замислювався і душа його світилася
в останні хвилини старого року 2012-го я таки дочитала її. цю книгу я намагалась прочитати весь рік. але постійно щось відривало від неї, наче якась дивна сила. вона дуже груба — більше 800 сторінок.
але такий папір кльовий, навіть не хотілось її з рук випускати…
!Одразу попереджаю — поради завантажити електронний варіант навіть не намагайтесь давати. В мене є хвороба — я люблю паперові книжки! Маю електронну книгу, але читаю там виключно іноземну літературу, або ту в якій не впевнена чи варто купувати. Не витрачайте свій час : )
згодом я просто поставила собі ультиматум — дочитати до кінця року. перші 200 сторінок йшли дуже важко. хоча і цікаво ж. одразу згадала слова авторки під час виступу на Країні Мрій про те, що перші скількись сотень (забула точно чи 300 чи 400 : ) ) сторінок йдуть важко, а далі дуже легко. так от. перші 200 я мучила 11 з половиною місяців, решту 620 проковтнула за один передноворічний тиждень. отже, „Музей покинутих серктів“ від Оксани Забужко