Життя потрібно прожити так, щоб як приклад для виховання онуків воно не було прийнятним. немоє ©
Цитатник
Першу половину життя ми вчимося, другу — вчимо самі… Це ніщо інше, як прагнення компенсації, вічне колесо перероджень. Сьогодні — нас, завтра — ми… Адже будь-яке навчання — це примус. Демаркаційні лінії, якими розтинають землю обітовану, перекладання хреста з одних плечей — на інші.
Трохи більше року тому відкрила для себе цю молоду і талоновиту письменницю. Стиль написання припав мені до душі. Вона не така як всі сучасні українські письменники. Книжка затягує в свої нетрі і не відпускає аж до завершення прочитання, а потім стає сумно, що вона вже закінчилась. Але весь цей час читач перебуває в іншому світі, світі створеному Мариною Соколян.
Останньою знахідкою була книжка Вежі та підземелля, придбана на Країні Мрій. Далі кілька цитат, які мені сподобались.
„— Некрофілією, — почав Лука, — Фром буцімто кличе любов до неживого, а власне — речей та механізмів як атрибутів успіху. Ідея в тому, що сучасні люди, замість любити один одного та бути щасливими, вкладають час та зусилля у створення та споживання неживого. Зрозуміло?
— Н-ну…
— Ось тобі приклад: замість іти гуляти з подружкою, ти займаєшся вдома зі своєю гітарою і…
— Е, зачекай! — обурився Франек. — Це ти мене некрофілом щойно обізвав?
— Не я — Фром, — пирхнув Лука.
Франек куснув губу. Такі високі матерії — та ще й натщесерце!
— Тупак твій Фром, нарешті виснував він. — Музика не може бути неживою!
Лука зиркнув на нього примружено і нібито навіть з повагою.
— Оце ж, — мовив він, — от і татко проти. Стверджує, що сенс культури якраз у тому й полягає, аби втілювати духовне в матеріальному — лише в такий спосіб, мовляв, вона перейде нащадкам. А якщо частину твоєї душі вкладено у якийсь витвір — то як можна його не любити…“
© Марина Соколян „Новендіалія“
Я часто помилятись стала,
Стає постійно важче й важче жить.
Я «друзів» ще недавно безліч мала,
Та всі розбіглись в першу важку мить.
Усі крім тих, кому вклоняюсь досі
Хто розділяє всі мої шляхи.
Всім тим, чий із любов’ю докір,
Вплітається в характер нелегкий.
Всім тим,хто цінував довіру,
Хто вмів то берегти в душі.
Всім тим, кому завжди я вірю,
З ким є моменти і сумні й смішні.
Вони уміють буть завжди потрібні,
Творити настрій, що безслідно зник.
Для них у серці місце відповідне,
Якому важко й боляче без них.
© ISoldTheWorl
Ти скачеш на нього, наче цуцик на капці!
© Марина Соколян „Новендіалія“
Наче п’яний… а чому «наче»? Остання скляночка, а тоді ще пляшечка, і до того ще кухлик… ну, бо гамування нервів — справа тяжка і невдячна, і часом, бува, аж над ранок розумієш, наскільки.
© Марина Соколян „Новендіалія“
Mortus in anima qui nec vivit nec lascivit,що значить „у того метрва душа, хто не живе і не жадає“. Студентська нібито мудрість, але скажіть, що не так!
© Марина Соколян „Новендіалія“
Він був нормальний сучасний хлопець, вихований у поблажливій зневазі до релігії, рівно ж як і до науки.
© Марина Соколян „Новендіалія“
Ніхто з тих хто зробив правильний і мудрий вибір ніколи б не відніс його на рахунок долі; єдиний реальний фаталіст — той, у кого все геть погано, фаталізм не приносить розради. Той, хто вірить в долю, позбавлений можливості крикнути: “Та пішли ви, з мене досить”, — тому що він знає, що народжений боягузом і лише питання часу — те, коли він здасться, не здивувавши цим нікого, навіть себе.
© Хантер С. Томпсон “Пісня приреченої„