музей покинутих секретів

1.1.2013

в останні хвилини старого року 2012-го я таки дочитала її. цю книгу я намагалась прочитати весь рік. але постійно щось відривало від неї, наче якась дивна сила. вона дуже груба — більше 800 сторінок.
DSC_3397
але такий папір кльовий, навіть не хотілось її з рук випускати…

!Одразу попереджаю — поради завантажити електронний варіант навіть не намагайтесь давати. В мене є хвороба — я люблю паперові книжки! Маю електронну книгу, але читаю там виключно іноземну літературу, або ту в якій не впевнена чи варто купувати. Не витрачайте свій час : )

згодом я просто поставила собі ультиматум — дочитати до кінця року. перші 200 сторінок йшли дуже важко. хоча і цікаво ж. одразу згадала слова авторки під час виступу на Країні Мрій про те, що перші скількись сотень (забула точно чи 300 чи 400 : ) ) сторінок йдуть важко, а далі дуже легко. так от. перші 200 я мучила 11 з половиною місяців, решту 620 проковтнула за один передноворічний тиждень. отже, Музей покинутих серктів від Оксани Забужко

про зовнішнє.

спочатку не розуміла сенсу зображення на обкладинці
DSC_3394
але це вже після прочитання стає зрозуміло.

сподобався папір сторінок, він цупкий та не білосніжний; те, що текст дуже зручного для читання коричневатого кольору; ілюстрації у вигляді тих самих секретів; розділи мають назву залів з номерами (це ж музей); і дуже зручна стрічка-закладинка червоного кольору.
DSC_3401

про вміст.

в описі до видання пише:

Це – сучасний епос сучасної України: родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х років до весни 2004-го. Велика література і жорстока правда — про владу минулого над майбутнім, про кохання і смерть, про споконвічну війну людини за право бути собою.

так і є. дуже цікаво переплетені сюжетні лінії, та що там лінії — життя людей з різних поколінь, міст, родин, соціальних прошарків. персонажі вигадані, але події цілком реальні, бо роман писався на основі тривалих та глибоких досліджень та розповідей справжніх людей, що пережили ті дні. була і містика, якої я не очікувала від цієї книги, і яка мене заворожила.

кілька днів я просто поринала в читання, навіть не помічала як перегортала сторінки і як летів час. в мене злипались очі, але я продовжувала читати. ну цікаво ж чим ця частинка закінчиться врешті. лягала спати і не могла заснути, знов запалювала світло і читала далі : )

в певних моментах я відверто ридала. нічого не вдієш — історя України не з веселих, а я надто вже вразлива. була навіть мить коли відчувала запах землі в тій криївці, що в „Останньому сні Адріяна“.

ще й цікаві моменти з історії Києва дізналась. може й соромно, але я цього не знала. хоча з огляду на те, що твориться з нашою історією та її донесенням до людей і не дивно. я багато чого не знала після отримання середньої освіти. в підручниках Історії все було не так.

а ще я балділа від діалогів між головними героям (ті що сучасні). особливо чоловіка. ммммм… така ніжна пестлива мова.

підсумок: книга про нашу історію, наше минуле, теперішнє та майбутнє. варта прочитання.

ну і кілька цитат. хоча їх багатенько назбиралось. але хочу їх тут собі зберегти.

…довкола нас жахтіло грозовим, пороховим повітрям, тим повітрям масових заворушень, що завжди вивільнюється на розламах епох, як підземний газ при геологічній катастрофі, повітрям, що само тебе несе, по якому можна ступати, бігти, кричати, не чуючи власного крику…

…гроші, то, врешті-решт, величина перемінна, їх усе одно ніколи не буває задосить, а от на людську заздрість можна покластися завжди: що більше її клекотить довкруг тебе, що густіший, їдкіший її сопух — то певніший знак, що ти таки, хай йому грець, вирізняєшся.

Камеру можна вимкнути — а потiм подивитися вiдзняте. Камера дуже просто налаштована. А куди дiвається вiдзняте людським оком, коли тебе зненацька вимикають назавжди?

…заснув — мов пішов під воду…

…кожна жінка повинна плекати свій садок із гордо стоячим фалосом, як мексиканським кактусом посередині, бо інакше фалос в’яне й зачахає, це дуже ніжна рослина, яка потребує від нас повсякденної ласки-турботи…

Підлітає голуб, діловито обтрушується й дріботить між столиками в пошукаї наїдку. Видно, тутешній, нагрів місце. Маюуть, у них, голубів, як у бандюків, усе між собою поділено, — кому сквер, кому майдан, кому кав’ярні. Теж могла б бути окрема мапа — Київ голубиний: з усіма позначеними траєкторіями польтів, висотними точками, де порядному голубу відпочити, ну, й тими, де хавчик завжди водиться. Плюс застережні знаки: автомобілі, коти, — скільки доводиться бачити на вулицях мертвих голубів, розледащілих настільки, що їм в облом випурхувати з-під коліс…

Чи можна взагалі коли-небудь до кінця зрозуміти жінку? І чи вони самі себе розуміють?

Жiнка твого життя — та, хто повертає тобi твоє життя. Твоє власне, таке яким воно мало б бути — якби ти, мудило, його не просрав.

Жiнка, що входить у твоє життя, прошиваючи його наскрізь, буквально, як голка з ниткою, — збираючи докупи, стягуючи на одну нитку його розсипані в часі шматки-пацьорки в цілісний рисунок, що почав низатися задовго до твоєї появи на світ. Жінка, що сягає г л и б ш е твоєї власної пам’яти, — і тому з нею ти твердо знаєш, хто ти.

…в нас iз нею вже виробився свiй репертуар постійних фраз і словечок, єдине призначення яких — заступати дотики, бо не можна ж цілий час жити не рознімаючи обіймів, і на те й вигадані любовні слова, щоб ними обійматися…

Ось це насправдi називається щастям — коли ти можеш питати в неї такі прості, буденні речі, і повертатися додому з пакетом із супермаркету на задньому сидінні, й бачити ще з машини світло в вікні четвертого поверху (чотирикутник світла на асфальті…), — за яким вона шпортається по твоїй квартирі, або сидить за комп’ютером, або слухає «Queen», — і її тінь от-от з’явиться на портьєрі, як на кіноекрані, і замре, припавши до шиби: хто то там унизу під’їхав? Це я, моя маленька, я вже тут, чотири прольоти вистрибом через одну сходинку — і я вже з тобою…

Жінки завжди кидаються боронити своїх, у цьому вони — як євреї…

І ми вже знали: на всяку силу, що неволить людину, завжди знайдеться друга, більша сила, — як на польську знайшлась німецька, а на німецьку московська, — і тільки на силу визволу — нема другої: вона одна така, на всі племена й народи, скільки їх є на землі.

Маси обирають уже не ідею, не слоґан — а б р е н д. Не розумом вибирають, а напряму почуттями. Хліба і видовищ? Будь ласка — публічна політика сама стає видовищем! Теледебати президентських кандидатів — ті самі гладіаторські бої. Одинадцяте вересня — найуспішніше в історії ріеліті-шоу: його дивився кожен житель планети, що має доступ до телевізора. Путін — телегерой-супермен, і сімдесят відсотків росіянок бачать його в еротичних снах, — за Сталіна за такі сни саджали… А сьогодні публічний політик — це перш за все шоумен: торговий бренд фірми, яка за ним стоїть.

і ця наостанок : )

Це велика країна, Антосю. Її так легко не нагнеш.

Категорії: Цитатник, Щоденник читача | Теґи: , , , , , , ,

  • Andriy Zagorovsky

    Наразі спіймав себе на думці, що мені нецікаво читати чиїсь хвантазії. Ось поряд купа явного життя, то сенсу длубатися у 800 сторінках? Нініні, тіко довідники, тіко по роботі, гиии.

    • zymova

      та на здоров’я : )

  • Andriy Zagorovsky

    Вітаю з днем народження!
    Бажаю щастя, здоров’я, добробуту!

    • zymova

      дякую : )

  • З Днем народження! :-)))

    • zymova

      дуже дякую : )

  • ти мене аж зацікавила цією книжкою