про українську мову
закону про мову я чекала років 20-25. ну не конкретно закону, а хоч якихось змін в цьому питанні. бо питання, а чому навколо російська хоча я в Україні мучило мене дуже давно. але почати мабуть треба з того, що я киянка і народилась в російськомовній сім’ї, а українську вивчила аж у 7 років, коли йшла до гімназії. а от російську я ніколи не вчила хоч в якомусь навчальному закладі.
бабуся з дідом з маминого боку, з якими ми жили разом були українцями. та радянська влада так підгадила їхнє життя ще з самої молодості, що я не пам’ятаю щоб чула від них українську. від бабусі вже в останні роки іноді так, але то вже було після проголошення Незалежності.
у 7 років батьки вирішили віддати мене до гімназії імені Т.Г. Шевченка. в 90му році то була перша цілком україномовна школа в Києві. для вступу туди треба було здавати тести і тоді довелось мені навчитись розмовляти українською. я не пам’ятаю щоб мене щось дивувало сильно в цій вимозі. дивувало мене інше. в класі були діти з усього міста, але не всі вони були російськомовні, як я і мої друзі. виявилось не весь Київ таким був : )
далі були роки неприємних обертань на нас малих, коли чули нашу українську в автобусі, метро, на вулицях. я добре пригадую той перший раз як на нас з однокласниками мало не весь вагон метро обернувся, наче в нас роги на голові виросли. ми дурні думали, що через те, що голосно говорили. дорослі ж не люблять, коли діти створюють галас. я росла і з усих сил намагалась вдосконалювати мову і боротись з русизмами за які сварила мене Галина Володимирівна. все навчання мене дивувало як мало української навколо. ні журналів, ні газет, майже не було книжок українською окрім підручників. про телебачення і радіо взагалі мовчу.
далі вступ в університет і знайомство з людьми з інших куточків країни. і кількість української в моєму спілкуванні все збільшувалась і в 2004му вона займала вже 90% точно (батьки і кілька друзів лишались російськомовними). я пам’ятаю як змінювався Київ, як з міста в якому лунала лише російська та якісь інші іноземні мови від туристів він перетворювався на столицю України, і все частіше лунала українська в транспорті, магазинах, на вулицях міста. вже ніхто не обертався на мене в метро. в кіно фільми дублювали вже українською, з’ялвлялось багато української музики і книжок. хоча досі нерідко я та друзі чули питання чи ми не із Західної України. куди б я не їздила країною ніхто не вірив, що я киянка з російськомовними батьками.
в 2013му я переїхала до чоловіка в Сан Дієго. в кінці року події на Батьківщині змусили українців за кордоном об’єднуватись. і звісно ми теж шукали українців. знайшли багато знайомих і завели друзів. 99% їх звісно із Західної України (бо більшість російськомовних українців, якби не було сумно, таки тягнеться до інших народів) і всі дивувались нашій українській. не уявляєте як неприємно чути, коли про когось розповідають і ти чуєш щось приблизно таке — „заходила українка, російськомовна правда. ну вона ж з Києва.“
насправді я тільки недавно зрозуміла чому жителі з міст західної частини України так жаліються на суцільну російську в моєму не такому вже „цілком російськомовному“ Києві. вони росли в інших умовах. навіть в радянські часи вони росли в оточенні українського. саме тому потрапляючи в місто, де відсоткове співвідношення мов кардинально інше (десь 45/55 на користь, на жаль, російської) складається враження, що скрізь одна російська. а от мені, яка рослі в оточенні всього російською, дуже яскраво помітно як російська програвала українській з кожним днем. 90% моїх друзів киян використовують українську в житті (хай не з народження, а як і я з певного моменту життя) або білінгвами. їхні діти ростуть україномовними.
в нас троє дітей і вчимо ми їх української. до появи дітей я не виключала можливості вивчення російської, але після початку війни це питання відпало. тому моєму татові довелось вивчити українську, бо він зрозумів, що російської я дітей вчити не збираюсь. а до народження Дарини я ні слова від нього не чула українською. отака лагідна українізація : )
багато хто з України питав нас навіщо дітям та українська в Америці і чому не вчимо їх англійської. почну з англійської. ми не носії мови і маємо кожен свій акцент. мову найкраще вчити від носіїв. ми живемо в англомовному середовищі тому це не буде проблемою, перевірено тисячами іммігрантів. (чесно опитала багато родин перед тим як прийняти таке рішення, ще до появи в нас дітей). як філолог я точно кажу, що легше вивчити з нуля правильно, аніж перевчатись. чому не віддали в садочок щоб там вивчили ту англійську від американців? бо ми плануємо зберегти українську. якщо підуть ці дві мови паралельно в англомовному середовищі, українська програє. я бачу регулярно дітей українців вже школярів і вони між собою спілкуються лише англійською. поки дітки малі і таки більшість часу з батьками є шанс закласти базу і потім її зберегти, коли спілкування з друзями витіснить час з батьками. чому важлива українська? саме тому, що доводиться приймати спеціальний закон аж через 28 років існування країни для її зебереження. українська то не іспанська чи англійська, якою говорить шалена кількість людей в світі. цим мовам не загрожує зникнення. тому що досі за українську мову гинуть люди. в Україні за українську мову гинуть люди.
зображення @ Андрій Єрмоленко