суспільство

Прочитала. Захвату нуль. Читалось надзвичайно важко і довго. Але я таки себе змусила.
В кінці трохи поревіла, згадуючи події не такі далекі, але важливі для мене і моїх друзів. Але не більше. Вирок: Ліна Костенко — поетеса, а не прозаїк.

п.с. занотоване під час читання:

— Я гидую суспільством, — сказала дружина. — Воно тупе й жорстоке. Воно посттоталітарне, постгеноцидне. І постлюдське.

Головне для публічного політика — вміти з гідністю втертися.

Першу половину життя ми вчимося, другу — вчимо самі… Це ніщо інше, як прагнення компенсації, вічне колесо перероджень. Сьогодні — нас, завтра — ми… Адже будь-яке навчання — це примус. Демаркаційні лінії, якими розтинають землю обітовану, перекладання хреста з одних плечей — на інші.

читати далі →