несподавіно прийшла весна

ну от і вона.
все частіше небо має блакитний колір, все більше сонця заглядає у вікно…це було все приємне… все важче знаходитись в приміщенні, і все важче працювати з підлітками та користуватись громадським транспортом.
весна, панове!

***
може то лише моє суб’єктивне, але таки концентрація парочок, що тримаючись за ручку прогулються вечірнім Києвом кардинально зросла. одна з ознак, що весна таки почалась. і одразу відповім — ні, вони мене не дратують, а лише налаштовують на романтичний настрій та змушують усміхнутись та поринути в спогади. вечірні парки Києва, як завжди романтичні. але зараз вони ще й знову наповнюються людьми.
***
діти-дибіли (не в сенсі хворі, а в сенсі придурошні) таки є і нічого з цим не поробиш. досі не можу зрозуміти причини появи таких прибацаних дітей у цілком пристойних батьків. є діти активні, є експресивні, є незграбні, є агресивні, але з ними можна знайти спільну мову та створити контакт. а є дибіли. єдина мені очевидна причина — батьки дитиною елементарно не займаються, не спілкуються з нею, не намагаються зрозуміти та виховати. а потім вже пізно. шкода і страшно. бо до чого призведе зрештою такий спосіб привертання до себе уваги мені не відомо і бачити цього я не хотіла б.
***
я втомилась. навіть не знаю від чого найбільше. але якщо я дозволяю собі кричати якщо мене щось дратує, якщо вночі мені сняться страшні жахи, якщо я не можу вранці виповзти з ліжка, якщо подвійна доза кави не змушує моє серце битись швидше і я засинаю в маршрутці мало не проїхавша свою зупинку — я втомилась.
***
а ще навесні найгірше переживаються (перепрошую за інтимність) „жіночі свята“. такої надемоційності немає в жодну іншу пору року. принаймні в мене. весь вечір мене пробиває на поревіти, навіть від підготовки тестів для учнів чи під час складання одягу на стільці. це якесь страхіття. все болить, навколо одні вороги, з очей мимовільно течуть сльози і лише одне в голові — чого ти ревеш, дурепо!?!

п.с. сподіваюсь вона пройде швидко та безболісно.