день злості

22.11.2009

Вам знайоме таке відчуття, коли раптом відчуваєш невимовну злість?
Коли раптом розумієш, що злися на весь світ за те, що він такий далеко не прекрасний.
Злися на керівництво країни за те, що вони з неї п’ють останні соки та гвалтують всім скопом останню надію на краще майбутнє.
Злися на це кляте сіре небо, яке вже задовбало своєю похмурістю, коли так хочеться нарешті сонця бо і без того вже не знаєш де день, а де ніч.
Злися на громадський транспорт, який ходить не регулярно і який переповнений якимись суцільними кретинами з якими стрьомно поряд їхати.
Злися на тих всіх довбойобів, які можуть так легко скалічити життя дуже хороших людей лише заради забавки.
Злися на те, що твоя робота нахрін нікому не здається важливою насправді.
Злися на довбану систему, яка не полегшує життя, а лише його ускладнює. Бо в ній кожен думає не про виконання своїх обов’язків, а лише про власний зад.
Злися на це кляте безсоння, яке вже вимотало всі життєві сили та спаскудило і без того не ідеальний розклад.
Злися на батьків, які заколупали порадами та доріканнями на кожному кроці.
Злися на перегорілу лампочку чи непрацюючу програму.
Злися на дзеркала, які показують тобі це страхіття зранку.
Злися на друзів за оці співчуваючі очі та дурні поради робити те, чого насправді вони ніколи не робили і не уявляють як це нереально насправді.
Злися на нього, бо лишив так надовго саму.
І найбільше злися на себе, бо відпустила. Злися на власну безпомічність і нездатність бути там, де так хочеться бути прямо зараз.
Тоді після злості приходить таке гидке відчуття власної нікчесності та ницості. І залишається лише розревітись в подушку.

п.с. а я так довго трималась… 86 днів.

Категорії: Те, що на душі | Теґи: