прийомні діти

Всім відома фраза — чоловік повинен за своє життя збудувати будинок, посадити дерево та виростити сина. А в жінки мабуть одна основна ціль — стати матір’ю.

На жаль не кожна жінка може народити. Хоча чомусь часто так трапляється, що ті, які тих дітей не хочуть або елементарно морально не в стані їх ростити дуже „плодовиті“, а жінки, які про це мріють мають купу проблем. З цього випливають питання : а чи кожна жінка повинна ставати матір’ю? а чи просто так комусь не дано це дар материнства? (бо чула теорію, що безплідними є люди, в яких генетично закладені якісь вади, які не варто передавати дітям, тому їм „перекривають канал“ до розмноження)

Днями почула дві протилежні історії життя. Абсолютно реальні, з людьми, яких знаю особисто.

Історія перша.

Хороша сім’я. Виростили двох синів. І з якихось мало кому відомих причин прийняли до себе ще дівчинку. Дівчинці тоді було 9 років. Про рідних батьків мені нічого не відомо та й прийомна мати не була готова про це розповідати. З дівчинкою панькались як могли. Турбувались аби дати їй максимум батьківської любові та сімейного затишку. Але дівчинка була дуже норовлива. Все сприймала дуже агресивно і так і не захотіла здобути щось більше. Дівчинка закінчила школу та технікум. В інституті не склалось, бо прийомні батьки відмовились оплачувати іспити, до яких вона категорично не збиралась готуватись. Та і вчитись власне не дуже й прагнула. Їй купують маленьку квартиру. (Повірте це було варте багатьох зусиль, особливо зважаючи на те, що жінка вчителька). Вона йде з хати навіть не подякувавши за всі ці роки піклування та всі старання батьків, які виховали її як рідну.
Власне сумна історія, і жінку дуже шкода. Людина дуже позитивна, добра та чуйна. За що таке ставлення невідомо…

Історія друга.

Чоловік та жінка довго намагаються зачати дитинку та марно. Однієї ночі жінка бачить сон, в якому їй було наказано піти в будинок Малютки та взяти там немовлятко. Так повторювалось більше тижня. Щоночі той самий сон. Зрештою жінка таки пішла в той будинок і спитала чи не з’явилась в них часом новонароджена дитинка. Так і було. Вона її вдочерила. Через 5 чи 6 місяців жінка вагітніє і народжує ще одну дівчинку. Дівчата ростуть дружно на радість батькам. Але ж світ жорстокий, та люди бувають різні. Вирішили вони таки розповісти дівчинці правду самі. Дівчинка тільки ще більше стала рідною батькам. І головне навіть схожа зовнішньо на них. Ця історія має нарний, якщо не кінець, то сюжет точно 🙂 І після таких історій важко сперечатись, що вищої сили, щоб то не було, не існує.

От якщо подумати…взяти чужу дитинку це такий сміливий крок. Адже невідомо хто батьки, які в неї гени, яку інформацію в неї закладено і чим закінчиться потім все. А скільки всяких процедур та випробувань треба пройти, скільки паперів підписати.

Розповідати чи не розповідати, що не рідна? Адже, все одно колись дізнається і виходить або жити в страху, або таки розповісти і приймати рекацію якою б вона не була. І навіть якщо ми вкладемо в неї всю душу, та віддамо всю свою любов можемо отримати в результаті лише зневажання та неповагу.

Кажуть предки передають нам по родовій лінії свою негативну та позитивну енергію. А діти покинуті батьками не мають позитивної. Тобто не мають захисту від навколишнього світу. А в другій історії батьки мабуть мали надлишок такої енергії та змогли передати її своїй прийомній донечці.
Щаслива сім’я то так добре…