Прочитала. Захвату нуль. Читалось надзвичайно важко і довго. Але я таки себе змусила.
В кінці трохи поревіла, згадуючи події не такі далекі, але важливі для мене і моїх друзів. Але не більше. Вирок: Ліна Костенко — поетеса, а не прозаїк.
п.с. занотоване під час читання:
— Я гидую суспільством, — сказала дружина. — Воно тупе й жорстоке. Воно посттоталітарне, постгеноцидне. І постлюдське.
Головне для публічного політика — вміти з гідністю втертися.