Julian або як ми відсвяткували День Подяки
довгі вихідні на День Подяки спокушали на подорож.
кудись далеко їхати можливості особливо не було, вирішили недалечко. давно хотіли відвідати містечко Джуліан (Julian)
маленьке туристичне автентичне містечко з населенням у півтори тисячі людей в горах на висоті трохи більше тисячі метрів над рівнем моря. відоме воно здебільшого своїми яблуками і продуктами з яблук, а саме яблучними пирогами, сидром та джемом.
поки шопоголіки штовхались та бились в магазинах святкуючи Чорну п’ятницю ми втекли подалі з міста. саме містечко маленьке і дуже мальовниче. все, що зацікавить туриста на одній маленькі вуличці десь з кілометр довжиною. будиночки які збереглись ще з часів заснування, сувенірні магазинчики і фірмові пекарні та дегустаційні зали.
а ще там справжня осінь і чудове гігрське повітря.
аж Дарину вирубило в сон прямо у візочку : )
гуляли ми не те щоб дуже довго. світловий день зараз дуже короткий, а черги скрізь дуже великі. поки дочекались щоб поїсти, поки за кавою стояла от і день минув : )
пиріг, джем та сидр ми вирішили купити дорогою назад. трохи від’їхавши від Джуліана є ті самі фірмові магазинчики, але немає черг.
відео
останній кадр на відео — це місце звідки почалась наша пригода і довгий список людей, яким ми дуже вдячні за все : )
ми зупинились в тому місці помилуватись заходом сонця.
і застрягли там на довго. машина не завелась. сонце сідає, холод наступає, зв’язок в горах самі розумієте такий собі. але вдалось викликати допомогу. технічно так і не вдалось проблему вирішити, але й відбуксувати нас не змогли. нас троє, а місць в машині лише 2. він і поїхав, а нам мали прислати більшу машину. 1.5 години чекання і нікого. робити нічого треба рухатись, бо ж дитина. Олегу таки вдалось зупинити когось і нас з Дариною звезли вниз до ресторанчика. там я мала вже нормально поговорити зі страховою. але всі ці танці з намаганням зловити мережу доконали телефон і він вмер. офіціантка дає мені свій телефон і я десь 30 хв розмовляю зі страховою пояснюючи ситуацію і намагаючись врятувати мого чоловіка, який там один в горах лишився. потім я здалась і сказала, що я сама виберусь, хай його з машиною хоч заберуть. бо основна причина гальмування рятівного процесу була як забрати нас усіх.
питаю в ресторані як можна викликати таксі до Сан Дієго. а мені — „а ніяк“. це якась глухомань і нічо звідти не викликати. мене і так тіпало, а тут я починаю ридати : )
дівчата офіціантки мене заспокоюють. одна з них каже, що знає кілька таксистів Uber і відвезе мене до іншого містечка де мене посадить в таксі. нас з Дариною везуть туди. але за таксі треба платити готівкою (бо таксист везе не як таксист Uber, а просто по дорозі підхоплює за компанію і за меншу плату). та ж хто в Америці має готівку? треба банкомат. він не працює : ) вдалось мінімальну суму зняти на касі, щось було в гаманці. ми пересідаємо вже в третю машину (Дарина вже давно дрихне і нічо не знає). я нарешті заряджаю телефон і їду додому. Олега вже їде забирати буксувальна машина. жінка, яка мене везе навіть знайомих „рятувальників“ обздзвонила й питала чи не їдуть вони мого чоловіка рятувати : ) але з якоїсь радості страхова машину послала не з ближнього містечка, а аж з іншого передмістя Сан Дієго. ми щасливо дістались додому. Олега з машиною довезли до… не знаю як то правильно перекласти… нехай буде фірмова майстерня Тойоти : ) звідти вже на таксі він сам приїхав додому.
якби не всі ті люди, які мені допомогли в той день, я навіть не знаю коли б ми дістались додому і в якому стані. я навіть не знаю скільки тясяч разів я сказала дякую в той вечір.
але добре те, що добре закінчується. і малій буде що розповісти як підросте : )