Mt. Woodson Trail, Potato Chip Rock
не зраджуючи нашій традиції активного відпочинку на вихідних, ми поєднали приємне з корисним. поїхали до улюбленого озера/ставка Повей посмажити мняско, а потім і відробили те мняско непоганим походом в гори. нас спокусливо манив до себе Potato Chip Rock.
спочатку в нас була кулінарна програма — мнясо!
до речі там за мнясом суперська штука. дозволяє вугілля розжарити за 5 хвилин. дізнались завдяки знайомим до яких тут в гості їздили якось.
ну і за компанію міні-прогулянка біля озерця.
гляньте яка краса на цьому відео
озеро оточене горами, тому тут багато маршрутів для хайкінгу. один з них ми вже випробували восени. він пролягав навколо усього озера. доволі простий маршрут. цього разу був значно складніший варіант. від парку біля озера треба було дістатись до відправного пункту, де розходяться доріжки в різних напрямках. нам потрібен був Mt. Woodson Trail.
загалом підйом вважається середнього рівня складності (пишучи цей допис, я дізналась, що є значно простіший шлях, і є навіть можливість заїхати туди машиною. але кому то цікаво? : ) ). дорога хороша, „протоптана“ і промаркована вказівниками — не заблукаєш. є простіші відрізки, є складніші, є дуже складні. важко за рахунок спеки здебільшого. бо протягом усього підйому тінь можна знайти рази 3-4. один раз величезне дерево, і ще кілька величезних каменюк, в тіні котрих і можна трошки перепочити. також важко ногам, бо часом кут підйому дуже незручний. та навіть нам не дуже гореходящим та не дуже тренованим стало 2 години з копійками на підйом (Олег може й швидше б піднявся, я гальмувала процес). середній прогнозований час півтори години, у профі година. ми були не дуже обмежені в часі, тому не вбивали себе темпом аж занадто. ще пощастило з погодою, хоч вже і літо, але було не надто спекотно, десь +25-26.
відверто зізнаюсь — мені було важко. дуже важко, особливо в кінці. але було кілька речей, які не давали здатись і повернутись назад. перша і головна — хотілось же ж видряпатись на той Potato Chip Rock. якщо вже почали — треба йти до кінця.
ще дорогою око милували краєвиди.
отак станеш передихнути, глянеш навколо і розумієш, що йти далі варто.
також люди навколо. туди йшли різні люди. молоді дівчатка й хлопчики, наші однолітки, старші люди, треновані і не дуже, одинаки і цілі компанії. всякі. запам’ятались дві дівчини, з якими ми весь шлях майже поряд і пройшли. а ще чудовий чоловік, як дівчата його називали „waterman“ — водяний чоловік. він дядько тренований і підготований. на вид йому за 50. мав кльового капелюха, спеціальні палки (не знаю як вони звуться, мені кажуть, а я все забуваю і лінь зараз шукати) та великий рюкзак з водою і перекусами. думаю якби не він я може й здалась. але його підбадьорливі слова, допоміжні підказки, та відверто сказані слова про те, як довго і важко ще йти не лишили мені шансів і довелось йти далі : )
викарабкавшись на такий бажаний Potato Chip Rock ми реально відчували себе переможцями.
не знаю чого. але якесь таке відчуття було. а ще таке дивне відчуття, що всі люди навколо тобі такі рідні. всі одне одному допомагають туди залізти і злізти. фоткаються і жартують, діляться водою та їжею. деякі люди з песиками. пси бідолаги ще більше страждають від спеки, вони ж усі в шерсті. одна жіночка вниз несла пса на руках навіть.
загалом маршрут від озера до вершини і назад займає близько 7.5 миль (сам маршрут 2.9×2 та дорога від озера до початку 0.8×2), що в нормальних одиницях близько 12 км. піднялись ми десь на 900 метрів від початку підйому.
найкраще звісно туди йти в будь-яку пору року крім літа. і радять починати з самого ранку. ми вийшли десь о 16-й, повернулись десь о 19.30. теж не найгріший варіант, бо побачити як сонце сідає в гори та понад озером це неймовірно гарно!
треба обов’язково вкривати шкіру захистом від сонця, вкривати голову і вдягати зручний одяг і взуття. і головне яке не страшно забруднити, бо в результаті мої блакитні кеди набули нового кольору, а ніжки вкрились автозасмагою з пилюки : )
також ми трошки прогадали з кількістю води. ідеально було б мати її вдвічі більше. і можливо якийсь енергетичний перекус. бо сил нагорі вже в мінусі : ) але коли бачиш ціль свого шляху — відкривається десяте дихання : )
щодо назви каменюки. ніяких легенд нема. просто вона схожа на картопляний чіпс збоку. була велика каменюка, і майже все відвалилось, лишився отакий трамплінчик. хоча і мені, і друзям, які бачили світлину в інстаграмі більше на пташине крило подібне.
ну і звісно коротеньке відео з нашого походу. в мене нова цяця — GoPro Hero3+ Silver Edition. на жаль монопод не встиг прийти до походу і я натицяла в кадр пальців, які довелось вирізати довго : ) та якість відео значно покращилась.