Мистецький клуб „Обличчя“ з Сергієм Жаданом в Часописі

19 листопада мені пощастило відвідати цю подію (за що щиро вдячна Часопису) і розділити радість від неї з моїми товаришами-кийнетівцями.
ще в студентські роки, коли я тільки починала знайомитись з сучасною українською літературою, відомими для всіх були лише три імені — Оксана Забужко, Юрій Андрухович та молодий і перспективний Сергій Жадан.
звісно я знала, що він поет, але мене він цікавив здебільшого як прозаїк. так і було до того вечора в Часописі.
пригадую як за одну ніч я проковтнула „Депеш Мод“ і який літературний екстаз отримували від нього всі мої друзі. За програмою університету треба було прочитати ще й збірку „Біг Мак“. і я просто закохалась в „Територіальні води її ванни“.
тому перший в житті автограф таки попросила для цієї книжки

наступна його проза мене дещо відлякала і надовго знайомство з творчістю заморозилось.
але і цей вечір вірші таки мене зачепили за живе. можливо це був ефект від живого авторського виконання, можливо від того, що в них описувалось і збігалось з політичною реальністю, а можливо і лірика підкорила моє серце.

ведуча зустрічі як не старалась, а таки виглядала надто штучною та зайвою на сцені. деякі питання із зали теж змушували відвідувачів істерично реготати. проте поет дуже професійсно та легко обігрував кожну таку ситуацію.

відео зустрічі можна глянути на каналі YouTube КийНету, а книжки купуйте в книгарнях вашого міста : )
п.с. оцей гарний

І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж ранкового світла й вечірніх мороків.

Поміж заліза й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фріків.

Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.

Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.

Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті
і слухати її постійні байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.

Я вигадаю нові літери та розділові знаки,
я вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала про те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.

Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.
Лише про мене хай забуває в останню чергу.