Нормандія в живописі
відвідала таки цю бажану виставку в національному художньому музеї — Нормандія в живописі. була там з колегами та їх учнями 11-х класів. візит був запланований давно, і перед тим звісно я начиталась відгуків у мережі. і більшість з них якісь по-дурному розчаровані і дуже несхвальні. в мене враження протилежне і його можна прочитати далі.
перше, що я чула найбільше негативне враження — сервіс чи то пак робота працівників музею та умови відвідування.
так не можна з речами, так не можна фотографувати. в більшості музеїв так. але є і зручні шафки з ключиками для речей, і гардероб. з маленькими сумочками, а не рюкзаками можна. сама розумію, що це не зручно, бо гуляю з рюкзаком, але так само здавала його і в інших європейських музеях. тому великої біди не бачу. начитавшись відгуків я думала взагалі ні з чим не можна. не вірте.
друге, що найчастіше обурювало — „Там лише одна робота Моне і одна Ренуара. Що за фігня?!“
на що можу сказати лише одне — читайте уважно те, що власне вам пропонують, а потім жалійтесь. в описі виставки чітко написано, що це не виставка Моне чи Ренуара, а
роботи французьких художників ХІХ – початку ХХ століть з колекції під загальною назвою «Нормандія у живописі»
третє — черги. нічого об’єктивного не скажу. візит був денний із замовленою екскурсією. в будь-якому разі чергу ми б оминули. але її звісно не було, як ви можете зрозуміли. але хоча і день, а людей було багато. про них пізніше.
ну а далі просто мої враження.
так як відвідували музей з учнями звісно була замовлена екскурсія. нам дали молоду симпатичну дівчинку-екскурсовода — Наталю Шостак. дуже гарно розповідала про колекцію. особливо мене підкорило те, що вона врахувала вік своїх слухачів. не грузила підлітків непотрібною їм інформацією, а просто і доступно пояснила все, що вони бачили перед собою, коротко про техніку художників, трошки про те, що саме зображено на картинах, як змінювались різні течії живопису. за що їй велика подяка і шана. бачила, що її навіть колеги похвалили : )
мені, як шанувальниці імпресіонізму дуже сподобалась виставка. особливо роботи Ежена Будена, Карла Дубеньї, Жан-Батiст-Камiля Коро, Робера Антуана Пiншона, Шарля Анграна. звісно Моне мій улюбленець, він поза конкуренцією. хоча робота представленна в музеї не з найкращих, та не з найвідоміших. тому вважаю візит вартим часу і грошей, та можливо пережитих незручностей.
про відвідувачів кілька слів. учні поводились м’яко кажучи вихованіше за пенсіонерів. вони уважно слухали, ходили обережно, не порушували тишу та правила музею. а от бабусі та дідусі… кілька бабусь потай намагались зафотографувати картини. сміливо щонайменше. бо в кожній залі окрім екскурсоводів, ще по три тьотки-наглядачки, які точно все бачать. так було кумедно дивитись як сварять бабусь. десь глибоко в моїй свідомості ще живе переконання — бабусі всі виховані і не порушують правила : ) мабуть треба якось з ним прощатись вже.
бабусі-НЕфотографи нахабно відсували дітей і ставали перед нашим же екскурсоводом. довелось дітям активніше рухатись по залі, щоб переганяти пенсіонерок : ) але підлітки мене вразили вихованістю — „вони ж старенькі, не пхати ж їх, а ми і так добре чуємо і бачимо“ (тум всі мають мило всміхнутись від захоплення!)
один дідусь в товстелезних окулярах дуже наполегливо обійшов всі до єдиної картини. але на них він не дивився. він лише переписував авторів і назви обома мовами. на питання одного з учнів — а навіщо ви все записуєте? — відповів коротко — треба! : )
ну і як підсумок. якщо ви любите імпресіоністів та постімпресіоністів іти варто. а якщо не любите, теж варто хоча б з цікавості. це не так вже й дорого коштує.