день бабака не в фільмі, а в житті або весняні миті

можна вірити чи не вірити в щось. називати це збігами обставин, або вважати закономірністю. клеймити ярликами дні, пори року, людей, речі, країни, музику чи літературу. можна просто створювати собі в голові переконання, що так є і вперто на цьому стояти. можна все це усвідомлювати, але все одно неспинно всім це повторювати з вбивчою впевненістю на обличчі.
я не люблю весну і суботи. а точніше більшу частину весни (березень-квітень) та ранки суботи (вечори зазвичай реабілітують ранки). і причина не в погоді чи алергії, в робочості/неробочості дня. причина в подіях, які регулярно трапляються в ці місяці та дні. і я не знаю як і чим це можна пояснити. але весна в мене така ж багата на опади з очей, як і з неба. а вдалі ранки суботи можу на пальцях рук порахувати.
а чи можна цього позбутись якось? є якась вірогідність, що це лише в моїй голові? що це якась програма в мозку? як резетнути ці налаштування? чи таки це дійсно стається і ніц не вдієш?
квітень в тебе є шанс мене переконати. не давай мені нових приводів для сліз та безсонних ночей. та і старі можеш вже якось та й забрати. хай разом з талим снігом йдуть глибоко в землю чи випаровуються кудись вгору, ближче до хмар.
п.с. всі, кого я можливо образила словами, коментарями, невдалими жартами чи сарказмом — перепрошую. щиро. від усього серця.
я вже рік в якості героя фільму „День бабака“. а погодьтесь, коли все щодня повторюється складнувато якось, і чутливість втрачається, і співчуття ховається, і вислови стають кусючими. виживати, а не жити так нудно і сумно… як тільки настане мій ґеппі-енд я одразу подобрішаю : )
п.п.с. а ночі то вже весною пахнуть та пташки зранку надто жваво цвірінькають (і це дратує). „а віз і досі там…“©