вічний статус дитини

25.9.2010

Поки сама ще не є мамою, то на всі 100% впевнена, що буду мамою незвичайною. Тобто надто впливати на бачення світу та власного життя своїх дітей не буду. Хіба в процесі вирощування та виховання. Але навряд так вийде на всі 100% і я це усвідомлюю, але дуже старатимусь.
Чомусь для батьків ми завжди залишаємось в статусі дитини. Не в тому сенсі, що ми їхні діти, а в тому сенсі, що малими й нерозумними, яких до самої смерті треба вчити.
Мама.
Не завжаючи на мій вік та певні досягнення в саморозвитку та самореалізації мама все одно 99% часу мене повчає і робить зауваження навіть щодо того, що ще не сталось. Навіть чудово знаючи, що все одно зроблю правильно і так як вона звикла і вимагає, все одно щоразу вимовляє це в голос. І воно сташенно дратує. Але наразі я вже вмію мовчки на це реагувати та переборювати бажання зробити назло неправильно. А ще переборюю бажання сказати про те, що я так і роблю як вона хоче і не треба мені нагадувати. Бо що б я не сказала це викликає просто надсилюну бурю протесту та невдоволення.
Але навіть мовчазна реакція з мого боку вже почала викликати маленькі тайфунчики гніву. Бо я ж не розмовляю виявляється з нею. 🙂
Я дуже люблю чистоту і порядок. І максимально їх підтримую на території, якій проживаю. Але в силу активного життя протягом робочого тижня в мене може утворитись і купа одягу на стільці в кімнаті, і гірка книжок на меблях, і накидані в кутку сумки різних видів та габаритів. Бо є робота, а є особисте життя — а речі в ньому не завжди сумісні. Проте робити з того вселенську проблему чи трагедію не бачу сенсу, бо прийде вихідний і я все гарненько переберу та розкладу по місцях склавши акуратно. Але мама такого зрозуміти не може, бо все завжди має бути ідеально.

Тато. Тато він спокійний. Але він все життя любив і зараз любить особливо активно показувати свою перевагу наді мною. Обов’язково наголошуючи, що він це все знає і без університетів та спеціалізованих шкіл! Але з татом легше спілкуватись просто мовчки погоджуючись. (З чоловіками мені взагалі в житті легше спілкуватись). Опиратись немає сесну він просто цього не чує)) З останнього це мій облом зі скобами зі степлера. Мені треба було прикріпити планочки до мапи в кабінет і тато запевняв, що можна степлером. Я не повірила і даремно. Але ж в моїй голові досі висить картина моїх страждань над скріпленням курсових в універі і як ті скоби невблаганно гнулись та ламались. А тут дерев’яні планочки товщиною в кілька сантимертів мають пробити. І що ви думаєте? Пробили і чудово тримають дві моїх мапи. Я залишилась побореною зато маю дві чудові мапи в кабінеті, які тато щедро обладнав для мене.

Я розумію, що проблема батьків і дітей є вічною й водночас не є унікальною. Але зрозуміти чому відбувається такий процес ніяк не можу. Вони ж пам’ятають як були молодшими і ставлення їх батьків до себе. Це що помста?)))

Категорії: Замальовки з життя | Теґи: , , , ,

  • zav

    Ги, А я ніколи не оминаю сказати навзаєм. Уже навіть затямили, що нефіґ мені дурню казати. Як щось кажуть, то наче й не до мене, а просто так, загалом. Алеп й тут отримують у відповідь, ги. Тамуша нефіґ вумнічать! Знайшли перед ким.
    А щодо кімнати, то я колись замок поставив саме для того, аби не лізли прибирати, пересуваючи все як заманеться.
    Просто степлер є будівельний із такими ж будівельними скобками – вони нормальні, проти нещасних канцелярських. Але дівчини то знати не сором – моя дружина теж багато такого не знає, тому щоразу нові вікдриття, ги. Чоловік має знати, безперечно. Не знаю, як твій тато робив, але я би безумовно щось армуюче використав, аби мапа притискалася не лише скобою, але затискалася між двома чогось, наприклад; для розподілу навантаження вздовж мапи.
    Мені здається, вони пам’ятають лише те, що дитину доводилося постійно вчити /скобам он досі, ги!/, тому продовжують це натхненно. Я моїх батьків тут легко поборов – я сам їх учу! Вони тікають, як я починаю їм “зачитувати”, ги.

  • Marcos

    В моєї Наталки аналогічні проблеми з мамою. Мабуть вам варто започаткувати спільноту якусь 🙂

  • zav
    ну коли дуже виведуть то ще кажу. а взагалі намагаюсь стримуватись, бо мені дорожче вийде. ще рік тому не стримувалась. то піднімався взагалі ураган Катріна. а якщо ще й між собою вони сваряться, а я наважусь щось ляпнуть. то мене затюкують фразою „не встрюй!“
    скоби мої рідні, ті самі якими ті ж курсові і кліпала і степлер теж. так що нінада. я знаю про будівельні, це звичайні канцелярські.
    щодо планочок. то одна зверху, одна знизу. всі пробиті скобами, до верхньої ще мотузочок приробив, щоб вішати.
    моїх учінь не слухають. потім роблять помилки, але не визнають все одно.
    Marcos
    та сумніваюсь, що нас лише двоє. проблема настільки глобальна, що навтіть лячно.
    єдина надія на те, що в нас вже трошки інші вільніші погляди на життя, то дітям може більше пощастить)))

  • в мене питання легко вирішилось завдяки 1500 км, хоча скайп вносить деякі поправки, але тоді навик вмикання автовідпповідача допомагає. “Так, ага, егеж,” і т.д.

  • Dyak
    нє ну я очікувала порад — їдь жити окремо.
    але це можливо лише певний час протягом року, в силу певних особистих обставин. я спробую якось повпливати на це питання але то вже наступного року.
    а от поки я живу окремо вони як шовкові. і кожний приїзд в гості так сприймається наче я зірка))

  • Мабуть, мені пощастило, бо мене взагалі не повчають (тьху-тьху-тьху). Хоча просто свого часу змирилася з тим, що є безнадійною і не пристосованою до життя. І з тих пір запанував спокій. Бо ж чого можна хотіти від безнадійної? Тепер лише дуже-дуже зрідка можу почути щось сумне і жалісливе, типу: «Що ж ти робитимеш сама? Коли будуть власні діти, чоловік, сім’я…».
    Але мені все одно здається, що найкращим вирішенням є «розслабитися і отримувати задоволення». В сенсі з усім погоджуватися, визнавати безсумнівну правоту батьків. (А робити, як вже там вийде). Бо як би там не було, а це найдорожче, що є в житті кожної людини. То для чого їх засмучувати. Мине час і таких нотацій ще бракуватиме.

    • Верблена
      та яке там задоволення? це дратує конкретно вже років 15

  • Ну, це було образно. ))) Але в ідеалі, думаю, треба виробити філософський погляд на такі речі. Бо їх змінити не дано. І навчитися зберігати непроникний спокій.

  • Верблена
    зміни відбуваються елементарно — зміна місця проживання діє безвідмовно))) але на даний момент це не є можливим. на жаль.
    я терплю, але вилити кудись негатив треба. отак пожалілась, подискутувала і полегшало))

  • zav

    А чьо лізти, як сваряться? Я ліз суто з цікавості змісту суперечки, а не задля примирення – тобто і тут їх учив.
    Зі скобами тут ще яка особливість: папір, загалом-то, щільніший за деремо /ну, крім дубу, хіба/, тому заганяють успішніше в нього. А взагалі, навіть якби дуб, то я би все-одно спробував, а тоді шукав інших шляхів приладнати, ги. І я би стрічкою зверху та клеєм вперед неї обробив – роблю на совість!
    p.s. Верблена, а я думав найдорожче – це я сам. Або принаймні мої діти…

  • Еміка

    Якось пару разів іронічно відповіла щось типу “я забула вимкнути праску і світло, зате не забула ввімкнути газ і відкрутити всі крани” – мама на це образилась, а тато зацінив, бо і йому від мами дістається на цю тему. А ще ефективніше виявилось пародіювання – коли принагідно радила мамі в її ж таки турботливо-настирливому стилі “ти ж не забудь все повимикати, і двері зачини на обидва замки”. Але загалом виручає те, що зазвичай прокидаюсь, коли батьки на роботі, а ввечері мама дивиться серіали, тож їй не до мене. На вихідних, правда, трапляються суперечки, в ході яких доводиться обґрунтовувати, наприклад, що якщо домовитись вважати плиту помитою, то незалежно від ступеню її забрудненості твердження “плита чиста” буде істинним згідно конвенціоналістського критерію істинності. Але загалом і мене, і батьків часто виручає взаємний пофігізм.

  • to zav: Ну, я сам/сама — це навіть не обговорюється. Це істина. 😉 А далі йдуть діти з батьками. Зараз вони на одному щаблі в моїй ієрархії. Може, коли будуть власні діти, то це зміниться. Хоча маю сумніви. Не можу уявити, щоб було щось дорожче за цих людей. З кожним роком це розумієш все більше і більше.

  • zav
    я туди лізла, бо дістали своїми воплями, або щоб мене пропустили в мою ж кімнату, бо загороджували прохід. або просто тому що причина сварки повний ідіотизм.
    про те, що дерево м’якше за папрі мені вже лекцію зверхньо прочитали.
    Еміка
    з мого боку пофігізм. але ж мене і в моєму сховку знайдуть та дістануть, коли я нікого не чіпаю. будні ще нічо, ми майже не пересікаємось, а от субота — це щось!
    Верблена
    покищо батьки найдорожчі. але зав правий — після народження дітей цей пріорітет на них переходить, бо вони менші)))
    ну в мене три найдорожчих людини: мама, тато і коханий.