Марина Соколян — моє нове відкриття в сучасній українській літературі

28.7.2009

Трохи більше року тому відкрила для себе цю молоду і талоновиту письменницю. Стиль написання припав мені до душі. Вона не така як всі сучасні українські письменники. Книжка затягує в свої нетрі і не відпускає аж до завершення прочитання, а потім стає сумно, що вона вже закінчилась. Але весь цей час читач перебуває в іншому світі, світі створеному Мариною Соколян.
Останньою знахідкою була книжка Вежі та підземелля, придбана на Країні Мрій. Далі кілька цитат, які мені сподобались.

…усі втіхи і страждання — лише зміна ладу від дужого dur до м’якого moll. Той, хто шукає гармонію сили, щасливий певністю, виповненням свого активного начала, перемогами і звершеннями. Той, хто прагне гармонії гнучкості, щасливий плинністю, спогляданням, тишею самодостатності, мудрістю взаємопроникнення. Той, хто поєднує в собі силу і гнучкість, найчастіше нещасливий, бо не знаходить втіхи ні в борні, ні в спокої. Називають таких — люди міжладдя чи, інакше, приблуди. Ті ж, хто не має ні сили, ні м’якості, несуть спустошення собі й світові. Називають їх — люди безладдя або руїнники.
Лише розуміння того, ким ти є, народжує гармонію. Це — єдине та найважливіше випробування всесвіту, найскладніше, бо ми несемо в собі відгомін чужих стразів та бажань, які, накладаючись, звивають музику кублом дисонансів. Слід покласти долоню на струни серця — нехай затизне на мить колишнє, поступаючись місцем чистій мелодії тебе, справжнього. © Марина Соколян „Вежі та підземелля“

…що таке любов? Лише зміна темпу від largo до presto, зміна акцентів, раптове crescendo і неминуче стихання… Одне слово — зміна. Еволюція. Нічого більше. Адже любов — це лише слово, слово, в яке кожен вкладає щось своє. Що означає, приміром, слово «ніч»? Для когось — це спочинок після тяжкого дня, для когось — час таємниць і чар, для іншого — час пітьми і страху. Так і слово «любов» — сукупність різного, часто протилежного досвіду.
Одне тільки лишається спільним — загострення чуття, здатність розучити найтихший звук, найслабшу зміну інтонацій. Любов народжує митців, але вона ж, буває, і нищить необачних, не готових прийняти зворотній бік насолоди. Слід розуміти, що протилежний досвід — радість і біль — надає почуттям глибини, і лише так, лише сполучаючи протилежне, можливо сягнути краси, до сприйняття якої готує нас чуттєва еволюція.
Смішно накладати заборони на висловлення почуттів. Хіба можна заборонити радіти чи журитися? Втім, спраглі влади вважають чомусь, що краса — це розкіш, а отже, мусить належати найкращим, мусить бути запнута в золоті оклади і закрита на замок. © Марина Соколян „Вежі та підземелля“

Є ті, що шукають чесноти у битві, красу і міць — у вбивстві. Що ж принаджує душогубів, як не влада над чужим життям? Народження — велика таїна, смерть — таємниця ще глибша, лунка, як удар гонгу. Тож вбити — значить вчинити незворотне, розірвати причинний зв’язок раптовим sforzando. Немовби підштовхнути руку Імпровізатора. Спокусливо? Певно, так.
Вбити — значить урвати чужу мелодію, але що, як саме ця мелодія виявиться лейтмотивом? Невже музика всесвіту затихне, захлинувшись шумом? Ні, всесвіт має досвід і вміє долати подібні негаразди. Лейтмотив? Що ж, той, хто підняв руку на носія теми, сам дограє за нього. Зрадивши, вбивши відзначеного Імпрвізатором, вбивця нестиме на собі тавро його долі. Так чи інакше дограти мотив, закінчити, дозвучати.
Війна ж — повторення теми одвічного хаосу. Безглкздого і дикого. Шум забиває музику, бгаючи гармонії дисонансами вогню і металу. Втім, музика постала з шуму, і війна може народити новий порядок, нову тональність. Нову, а отже — іншу. Що такм — за подвійною рискою? Тиша чи нова мелодія? У певному сенсі, і те, й інше. © Марина Соколян „Вежі та підземелля“

Страх — основа всякої віри. Віра боронить, і віра карає. Бережіть страх, бо лише той, хто боїться, не шукає причин, той, хто боїться, — вірить. Страх — найкраща зброя, учитель і наглядач. Змушуйте братів своїх боятися, і ви врятуєте їх.
Я розкажу вам, як викликати страх, оберігаючи душу від прагнення задоволень. Запам’ятайте, все, що викликає віру, здатне лякати; ім’я цьому живильному джерелу — невідомісит. Отож, сповийте сутінками світ, і він одразу ж сповниться химерами. Інше джерело страху — біль. Люди — раби свого тіла, тож біль, чи то навіть страх болі, поселяє в їхніх душах відчай приречених, а отже, змушує вірити. Лякає людей також безпорадність. Хтось міг би стерпіти біль і відчай, аби лишень бути спроможним боротися і померти в борні. Для таких стан повної безпорадності — найстрашніший.
Що ви отримаєте, сполучивши ці три складові — невідомість, біль і безпорадність? Звісно, смерть. Отож віра — це зворотний бік страху смерті. Нагадуйте братам вашим про смерть, нехай міцнішає їхня шана перед Тим, хто збирає страх — крижану росу на квітах підземелля. © Марина Соколян „Вежі та підземелля“

…Релігія мало спільного має з вірою. Релігія — це форма плазування, тоді як віра — це побажання, прагнення до чогось нетутешнього. Чом би, власне, й не вірити у щось прекрасне, долаючи нудьгу й тренуючи уяву?
Віра — аж ніяк не пошук істини. Це, в найліпшому разі, вдала алегорія, поетичне наближення. Завважте, всі первічні вірування сповнені поезії, своєрідної жорстокої краси. Отож, віра — це пошук гармонії поза реальністю.
А чи є гармонія в дійсності? Є, але, на жаль, не для всіх — для тих лише, хто не вірить в непохитність реальності, хто вважає життя сновиддям, хто вміє часом відступити на крок від земної круговерті, озирнутись. Прислухатись. Тоді лише те, що раніше видавалося буденним, може прорости новими співзвуччями. Останній промінь крізь жовте листя, журлива посмішка, тремтіння склепінь у чорному дзеркалі калюж: гармонійний мінор, andante grazioso… Буває й інакше, коли весняний вітер надимає душу, наче біле вітрило, і мчить її за срібний виднокрай: vivace leggero…
Цього нам ніхто не подарує, і ніхто не заборонить.
І віра тут зовсім ні до чого. © Марина Соколян „Вежі та підземелля“

…Сповийте сутінками світ, і він одразу ж сповниться химерами… © Марина Соколян „Вежі та підземелля“

…Не бійтеся тих, хто не схожий на вас. Зустріч з чужим, незвичним — шанс краще зрозуміти світ, та і, власне, себе самого. Доки ви не бачили моря, ви не знали, що ваше око здатне розрізнити всю безліч його відтінків і настроїв; доки ви не чули музики, ви не знали, яке не знале яке задоволення може принести гармонія співзвуч. Доки ви не зустрінете того, хто не схожий на вас, ви не дізнаєтесь, ким ви є насправді.
Що різноманітнішим ж ваш світ, то повнішим, насиченішим буде ваше життя. Не прагніть усталеності — вона прийде сама, як завмирає маятник, зуживши силу поштовху, як затихає звук, тонучи в тиші. Не зваблюйтесь рівновагою — одній людині так чи так не досягти її, для цього потрібні ваші прагнення і бажання іншого, не схожого на вас, які зрештою урівноважать одне одного.
Інший не може бути незбагненно чужим, адже між людьми насправді більше спільного, ніж відмінного. Він — той, ким ви могли би бути, якби доля склалася інакше. Прислухайтесь, і ви впізнаєте в чужинці відлуння ваших власних мрій і спогадів. Не бійтеся їх, як варто боятися себе самого — скорботного раба і всевладного пана. © Марина Соколян „Вежі та підземелля“

Категорії: Цитатник, Щоденник читача | Теґи: ,

  • Дійсно, письменниця дуже цікава. Я читала тільки її “Кодло”, наспраді захоплює і не відпускає до останньої сторінки.